Ми багато писали на тему рятування на морі. Цю статтю ми присвячуємо правовому статусу затонулого майна. Хоча рятувальна операція може одночасно розглядатися як операція підняття, видалення або знищення затонулого майна, ці суспільні відносини, які практично можуть співпадати у часі та у просторі, являючи собою єдиний цілісний процес, регулюються різними правовими інститутами. Може бути, що рятувальна операція перетворюється на операцію підняття, видалення або знищення майна, що затонуло. Може бути й таке, що операція підняття, видалення або знищення затонулого майна, навпаки переходить в операцію рятування. Це значною мірою залежить від договору, який укладається між зацікавленими особами.

Правовий статус окремих категорій затонулого майна

На 31-й сесії ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) у Парижі 06.11.2001 було прийнято Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини, яка ратифікована Україною Законом від 20.09.2006. Конвенція набула чинності 02.01.2009. Таким чином, для України, як і для інших, загалом 20 держав, серед яких Болгарія, Іспанія, Литва, Мексика, Португалія, Хорватія, сформувався міжнародноправовий інститут затонулого майна, що є культурною спадщиною. В інших державах національним правом закріплюється правовий статус культурної спадщини. Таким чином, правовий режим затонулого майна залежить від того, являє воно собою культурну спадщину чи ні.

Для України, яка знаходиться на березі Чорного моря, це має неабияке значення. Адже води Чорного моря дуже багаті на культурні цінності, які тут затоплені. Наприклад, Туреччина сильно постраждала від варварства підводних шукачів скарбів. Біля її чорноморських берегів не було виявлено жодного затонулого судна, яке б не зазнало втручання від них. Дійсно, непрофесійний підхід аматорів підводного полювання за скарбами призводить до руйнування цінних для науки та історії артефактів та оточучого їх середовища. Точніше, підводна культурна спадщина - це всі сліди людського існування, які мають культурний, історичний або археологічний характер і частково або цілком, періодично або постійно знаходяться під водою протягом не менше 100 років, як-от:

i) об'єкти, споруди, будинки, артефакти й людські останки разом з їхнім археологічним і природним оточенням;
ii) судна, літальні апарати, інші транспортні засоби чи будь-які їхні частини, їхній вантаж або інший вміст, разом із їхнім археологічним і природним оточенням;
iii) предмети доісторичного характеру.

У ст.ст. 149, 303 Коневенції ООН з морського права (ЮНКЛОС), підписаній 10.12.1982, також регулюється статус такого роду майна. Особливо у цьому зв’язку хочеться підкреслити, що археологічні та історичні об’єкти, що знайдено у Міжнародному районі морського дна, або, простіше, - Районі, є надбанням всього людства, тобто, кажучи юридичною мовою, є об’єктом права власності, суб’єктом якого є усе людство.

Для країн, які визнають вказану вище Конвенцію ЮНЕСКО, будь-яка діяльність щодо підводної культурної спадщини, до якої застосовується ця Конвенція, не підпадає під дію правил рятування або правил, що стосуються скарбів, за винятком випадків, коли така діяльність:

a) дозволена компетентними органами влади;
b) цілком відповідає цій Конвенції;
c) забезпечує у разі будь-якого видобування підводної культурної спадщини її максимальну охорону.

Окрім цих міжнародних правових джерел, режим підводної культурної спадщини регулюється національним правом, зокрема національним морським правом України. Ст.ст. 120 – 127 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) України регулюють інститут затонулого майна. Російська Федерація не є членом вказаної Конвенції ЮНЕСКО. КТМ Росії теж передбачає інститут затонулого майна (ст.ст. 107 – 114). У ст. 107, ч. 4, КТМ Росії передбачається, зокрема, що проведення рятувальної операції щодо затонулого майна має супроводжуватись застосуванням правил, які регулюють винагороду та спеціальну компенсацію рятувальників.

Крім культурної спадщини, окремий правовий статус має військове майно. Операції підйому, видалення та знищення такого майна мають право проводити лише військові. Специфічний правовий статус має також майно у вигляді суден і речей, що знаходяться на них (ч. 3 ст. 120 КТМ України). Найробійська міжнародна конвенція про видалення затонулих суден, підписана 18.05.2007, розвиває правовий статус такого майна.

Цивільні відносини з приводу затонулого майна

Норми інституту затонулого майна мають як адміністративно-правову природу, так і цивільний характер. Найбільш цікавими з цивілістичної точки зору є ст.ст. 121, 125 – 127 КТМ України.

Ст. 127 КТМ України (випадково підняте майно) може застосовуватись, як субсидіарне правило, із врахуванням ст.ст. 337 – 339 Цивільного кодексу (ЦК), якими регулюється інститут знахідки, тому що знахідка характеризуєтьтися тим, що випадок має місце як на стороні того, хто втратив володіння річчю, так і на стороні того, хто заволодів нею, що найбільш характерно для випадково піднятого майна. Відмінність від цивільних правових норм у тому, що особа, яка випадково підняла річ, може претендувати на винагороду у розмірі до третини вартості речі та має здати її саме найближчому морському порту України. Звичайно, відносини з приводу випадково піднятого майна можуть застосовуватись субсидіарно й до інших цивілістичних інститутів. Адже і скарб може бути виявлений випадково. Якщо скарб виявлено шляхом цілеспрямованого пошуку чи розкопок, його не може бути визнано випадково піднятим майном.

Ст. 125 КТМ України передбачає втрату права на майно, що затонуло, де теж закріплені субсидіарні правила припинення власності, а основні правила щодо цього містяться у ЦК (ст.ст. 346 – 354 складають ядро інституту припинення права власності). Право власності на затонуле майно втрачається, якщо власник не зробить заяви або не підніме майно у терміни, передбачені у ст.ст. 122, 123 КТМ України, тоді це майно стає державною власністю. Які ж терміни передбачаються у КТМ України у зв’язку з цим?

Власник повинен повідомити порт у термін 1 рік з дня, коли майно затонуло. Порт має встановити за погодженням з заінтересованими державними органами строк для підняття майна і порядок проведення операції. Якщо затонуле майно створює перешкоду судноплавству, промислам або проведенню робіт, загрозу життю або здоров’ю людей чи забруднення навколишнього середовища, власник має повідомити порт негайно та на його вимогу провести відповідну операцію у вказаний ним термін. Якщо ж майно, що затонуло, сворює безпосередню небезпеку, то його власник зобов’язаний здійснити відповідну операцію у термін, визначений портом, під загрозою того, що порт сам проведе таку операцію за рахунок власника майна.

Власник майна, що затонуло, має заявити вимогу про повернення майна портом у строк 2 роки (у Росії – 1 рік) з дня, коли майно було підняте. Це строк позовної давності. Вартість проведення операції підойму майна та інші витрати та збитки власник має відшкодувати порту, навіть якщо він відмовляється від свого майна. У тому числі вартість, яку скаладають витрати з реалізації піднятого майна, якщо підняте майно реалізовано портом бо було неможливо або недоцільно його зберігати.

В останній час висловлюється думка, щоправда, вона більш поширена між спеціалістами галузевих наук не фундаментального характеру, ніж між юристами, які схильні до класичного погляду на правовідносини, та теоретиками права, про те що юридичні факти (склади) є самостійним елементом правовідношення. Точку зору, що юридичний факт є елементом правових віносин висловлюють лише поодинокі теоретики і спеціалісти, які займаються комплексними галузевими юридичними науками. Та аналізом юридичних складів і юридичних фактів, які викликають правові ефекти, займаються усі спеціалісти-юристи, як практики, так і теоретики, тож і ми спробуємо виокремити деякі факти, які можуть лежати в основі суб’єктивного права на витребування (віндикацію) власником затонулого майна, піднятого портом.

1. Порт не дозволив власнику майна піднімати затонуле майно своїми засобами або засобами обраної ним суднопіднімальної організації, та все-таки майно, що затонуло, було підняте, зокрема, порт підняв його самостіно або за допомогою вибраної ним суднопіднімальної організації, і таке майно знаходиться у володінні невласника (ст.ст. 124, 126 КТМ України).

2. Затонуле майно створювало перешкоду судноплавству, морським промислам, гідротехнічним або іншим роботам, загрозу життю або здоров’ю людей чи забруднення довкілля, і таке майно було підняте та знаходиться у володінні невласника (ч. 1 ст. 123, ст. 126 КТМ України).

3. Затонуле майно, яке становить безпосередню загрозу безпеці судноплавства, життю або здоров’ю людей, забруднення навколишнього середовища, було підняте та знаходиться у володінні невласника (ч. 3 ст. 123, ст. 126 КТМ України).

4. Майно, що затонуло і підняте випадково, не перейшло у власність нового власника - іншої особи згідно з правилами, перш за все, про знахідку, а також згідно з іншими правилами про набуття права власності, зокрема, скарб (ст. 343 ЦК), набувальна давність (ст. 344 ЦК), безхазяйне майно (ст. 335 ЦК), майно, від якого власник відмовився (ст. 336 ЦК) тощо.

Зрозуміло, що визначити усі юридичні факти (фактичні та юридичні склади), в результаті яких виникає суб’єктивне право віндикації майна, що затонуло, неможливо. Та це й не потрібно заздалегідь, поки факти не підлягають перевірці. Однак неможливість вичерпного визначення юридичних фактів, які викликають правовий еффект (виникнення, припинення, зміну, відновлення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків) не підриває самої ідеї включення юридичного факту до переліку елементів правового відношення, не лише конкретного, а й абстрактного правовідношення, яке існує на основі аналізу гіпотези правової норми (статуту правового відношення). Аналіз гіпотези правової норми розкриває логіку формування фактичних складів, з якими пов’язані визначені правові ефекти. Такий аналіз допомагає класифікувати право та підготуватися до визначення прав та обов’язків у конкретних правовідношеннях, коли це стає потрібним. Подібний аналіз може бути корисним не лише для теорії та учбового процесу, але й для практики реалізації права.

Основний зміст та предмет інституту затонулого майна

Щодо змісту правового інституту майна, що затонуло, можна сказати, що основним змістом цього інституту є права та обов’язки при проведенні операції підняття, віддалення або знищення затонулого майна.

Найкращим a priori способом розв’язання ситуацій, які складаються, здебільшого, в результаті аварій та інших надзвичайних морських подій, є підняття затонулого майна. Однак не завжди його можливо та доцільно застосовувати. Часто достатньо буває, хоча б для початку, просто віддалити майно, що затонуло. Наприклад, стягнути затонуле судно, яке заважає судноплавству, з фарватеру. Крайнім заходом є знищення майна, що затонуло. Конкретним способом такого знищення може бути навіть бомбардування затонулого судна.

Предметом правовідношення з приводу затонулого майна є саме майно, що затонуло. Цей предмет допускає розширене тлумачення. Зверніть увагу на формулювання у ст. 120, ч. 1, КТМ України: судна або інші плавучі засоби, що зазнали катастроф, будь-які споруди, здатні здійснювати плавання, літальні апарати, їх уламки, обладнання, вантажі та інші предмети незалежно від того, знаходяться вони на плаву чи під поверхнею води, опустилися на дно чи викинуті на мілководдя або на берег – все це затонуле майно. Як це не здасться цинічним, навіть людина, яка втонула, вважається затонулим майном, зрозуміло, за певних обставин, передбачених у правовій нормі.

В англійському праві (загальному праві), майно, що залишається після морскої аварії, може називатися «wrecks», «flotsam», «jetsam», «lagan» чи «derelict». Wrecks - це залишки судна та вантажу, які море викинуло на берег. Flotsam виникає в результаті того, що судно загинуло, а вантаж плаває на поверхні води. Jetsam – викинутий у море вантаж у ситуації, коли судно знаходилось у небезпеці, тобто могло затонути, і вантаж був викинутий для полегшення судна, але воно все ж загинуло. Lagan – це вантажі, що було викинуто за борт судна, яке тонуло і загинуло, а вантаж затонув, знаходиться на дні та до нього прив’язали якісь плаваючі предмети щоб знайти і підняти його; jetsam, flotsam та lаgan перетворюються на wreck, коли це майно море викидає на берег. Derelict – дуже давнє поняття, відоме ще з часів римського приватного права як викинуте майно без наміру повернути його (від лат. derelinquo – залишати, кидати, викидати). У загальному праві так називається судно чи вантаж, які були залишені у морі тим, хто за них відповідав, без наміру та надії повернути майно назад у своє володіння. Derelict теж перетворюється на wrecks, коли знаходиться на березі, бо море викинуло його. Зі ст. 510 Закону про торговельне мореплавство 1894 р. випливає, що термін «wrecks» означає:

- jetsam,
- flotsam,
- lagan,
- derelict, які були знайдені під водою біля берега чи на прибережному мілководді, або у водах припливу.

У Законі об’єм поняття «wrecks» дещо ширший, ніж у загальному праві, оскільки у Законі воно включає усі категорії затонулого майна.

Заволодіння таким майном будь-якою особою, крім власника та чиновника, уповноваженого Короною на збирання затонулого майна, вважається злочином на території Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії. Якщо якась особа (невласник) заволоділа таким майном, вона має якомога скоріше передати його відповідному чиновнику, принаймні сповістити його про це.

Українське законодавство та практика

В Україні діють спеціальні підзаконні акти, які можуть бути застосовані до відносин з приводу затонулого майна. Наприклад, Правила плавання і перебування у територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах України іноземних військових кораблів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.1996 № 529. Міжурядова Угода про співробітництво причорноморських держав з пошуку та рятування на Чорному морі, підписана в Анкарі 27.11.1998 представниками Республіки Болгарія, Грузії, Румунії, Російської Федерації, Турецької Республіки і України також містить норми, які регулюють такі відносини. Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про морське торговельне судноплавство від 27.11.1996, ратифікована Україною Законом від 20.04.2004, не ратифікована Туреччиною, тож чинності не набрала.

У практиці нашої юридичної фірми був правовий супровід інциденту з турецьким судном, яке 17 грудня 2010 року сіло на мілину в районі миса Тарханкут (Крим).

Нашим завданням було надання правової допомоги з питань проведення рятувальної операції щодо іноземного судна в територіальних водах України відповідно до чинного законодавства України, а також аналіз можливості участі турецької рятувальної компанії та іноземної техніки у проведенні зазначеної операції або в операції підняття судна.

Аналіз діючого законодавства та судової практики дозволив дійти висновку про принципову можливість участі іноземної компанії у проведенні подібних операцій в українських водах за умови досягнення згоди власника майна та у порядку і строки, встановлені найближчим портом України, погоджені з зацікавленими державними органами.

Чинне законодавство не містить заборони на залучення іноземним власником затонулого судна до підняття цього судна також української рятувальної компанії, яка може співпрацювати з іноземною компанією (у нашому випадку турецькою). Немає в українському законодавстві й заборони на участь іноземних водолазів в операції підняття, видалення або знищення майна, що затонуло. Проте, на практиці ввезення на територію України відповідного спорядження видається нереалістичним без сприяння влади та українських партнерів.

У практиці українських судів справи, в яких розглядаються правовідносини з приводу затонулого майна, поодинокі. Тож викликає інтерес недавня справа, пов’язана з видаленням затонулого риболовного судна «Флоріка» в акваторії Одеського морського торгового порту. У цій справі Вищий господарський суд України, залишивши в силі рішення господарського суду Одеської області від 2 квітня 2010 року про стягнення на користь Одеського морського порту витрат щодо видалення затонулого судна, виходив з того, що попри ст.ст. 123, 124 КТМ України у порта були підстави терміново підняти затонуле судно, оскільки поблизу судна була виявлена плівка нафтопродуктів і Державна екологічна інспекція Північно-західного регіону Чорного моря видала припис про вжиття заходів щодо збору нафтопродуктів і попередження їхнього подальшого розповсюдження (Постанова Вищого господарського суду України від 22 листопада 2010 року у справі №10/194-09-5621).